Сайт класного керівника Філіпчук Альони Вікторівни

hthttp://www.hotvisti.com.ua/products/odin-den-iz-zhittya-pedagoga/#.V_FWk4q8ggo.vk

Дехто думає, що професія вчителя не важка. А й справді, які проблеми у педагога? Береш до рук журнал і ставиш оцінки, пишеш зауваження в щоденнику, отримуєш оберемки квітів на свята… Але щоб насправді зрозуміти життя сучасного учителя, є лише два способи: стати ним або провести один день у школі. Обираємо другий варіант і, аби довідатися, як нині живеться молодому педагогу, прямуємо до Хотинської ЗОШ №5.

Отож, знайомтеся – Альона Вікторівна Філіпчук, учитель української мови та літератури. Після закінчення філологічного факультету Чернівецького національного університету п’ятий рік «сіє добре, мудре і вічне» у ЗОШ №5.
8:30. Домовилися про зустріч на шкільному подвір’ї. Там, незважаючи на ранкову прохолоду, уже гамірно і багатолюдно: дітвора активно використовує вільний час. Почуваюся, ніби в центрі великого мурашника. Аж ось з бічної алейки швидко наближається тендітна постать нашого молодого педагога. Бадьора, вродлива, усміхнена. Один лиш чинник порушує цю гармонію – важка здоровенна сумка.
– З дому вигнали? – жартую.
– Та що ви? То ж зошити, робочі, контрольні, конспекти, підручники, – пояснює Альона Вікторівна і додає, посміхаючись, що бути вчителем означає бути сильним…
8:55. Першого уроку за розкладом у нас немає. Однак Альона Вікторівна як класний керівник 7-А класу завжди зранку поспішає до своїх підо­пічних: привітатися, похвалити, посварити...
9:00. Лунає дзвінок. Пронизливий і довгий. Дітлахи бадьоро і дзвінко розбігаються по класах. Альона Вікторівна, зауваживши мою реакцію на дратівливий звук шкільного дзвоника, ділиться: «Я також часто думаю, чому саме дзвінок? Чому в цьому плані нічого не змінюється уже десятки років? Чому не якась бадьора мелодія або рингтон, наприклад Вакарчукове: «Все буде добре!». Так, посміхаючись, і заходить до класу. У відповідь розквітають двадцять посмішок: «Доброго ранку!». Тепер з гарним настроєм можна і урок розпочинати. Що не кажіть, бути учителем – це означає бути іскрою, від якої і розгорається прагнення до пізнання.
9:45. Перерва. Знову гамірно. Готуємося до уроку в 7-му класі. Беремо таблицю, картки, зошити і, пробираючись крізь галасливий потік учнів, дістаємося до кабінету. Доки не пролунав дзвінок, вчитель встигає майже одночасно виконати кільканадцять невирішених стратегічних завдань: призначити чергових, виявити відсутніх, з’ясувати по телефону причину відсутності, відчинити вікно, провітрити клас, відрядивши метушливий натовп семикласників на коридор, повісити на дошку таблицю, записати дату. Знову дзвінок. Запитую здивовано:
– Як ви усе встигаєте?
– Бути учителем – означає робити неможливе, – відповідає швидко і приязно. Розпочинається урок...
10:40. Велика перерва. Прийшли батьки одного з учнів. Розгублено запитують: як ви витримуєте такий шум? Альона Вікторівна озирається: а хто шумить? Все, як завжди. Обов’язкове селфі з подальшим обговоренням від дівчат, чергова «бомбезна» музика від хлопців, літаючий по класі пенал, голосний сміх. Звичайна перерва... Працювати учителем – означає бути на одній хвилі з дітьми!
11:00. Урок української літератури у 7-А. Вивчають історичну повість «Захар Беркут». На дошці – проблемне запитання: що означає зрадити Батьківщину? І раптом пустотливі і нерозважливі дітлахи (такими вони мені видались на перерві) перетворюються на вдумливих філософів та щирих патріотів. Які ж вони дорослі, оці наші діти, які небайдужі, скільки у кожного проникливості і співпереживання. Дивлюся на Альону Вікторівну і розумію: бути вчителем – означає уміти пишатися успіхами «своїх» дітей.
11:45. Знову велика перер­ва. Школа нагадує «Титанік» в останні години. Кабінет перетворюється в невеличку їдальню: на партах з’являються лоточки з бутербродами. У класі – жваве обговорення виборів президента школи. Староста класу принесла із засідання старостату останні новини. Обговорюють, сперечаються, знову фотографуються. А де ж мій молодий педагог? Он вона: розмальовує з редколегією чергову стіннівку. За якусь мить ватман зусиллями половини учнів класу, озброєних маркерами та фарбами, перетворюється на справжній шедевр постмодерного мистецтва. Бути учителем – це означає жити життям дітей.
12:05. Знову дзвінок. Уроку в Альони Філіпчук немає, вона пообіцяла познайомити мене зі своїм сайтом. Що ж, це цікаво! Перше, що привертає увагу – безліч світлин: поїздка в Карпати, шкільні свята, похід до лісу, День спорту, тренінги, дні народження. На усіх фото – діти і класний керівник разом: щасливі, усміхнені, безтурботні. Значить, є між ними ниточка взаємного тяжіння, розуміння і довіри. Бо, мабуть, тільки так можна працювати у школі – віддавати один одному часточку своєї душі.
Альона Вікторівна розповідає, що дуже багато часу проводить в Інтернеті, стежить за педагогічними і методичними новинками, бере участь в учительських форумах, обговореннях, вивчає досвід кращих педагогів України.
– Дуже багато треба знати, уміти, аби бути цікавою учням, йти в ногу з часом, виробити власний стиль, знайти найоптимальніші методи, – розповідає молода учителька. – Працюючи з дітьми, зупинятися ніколи не можна, бо бути успішним педагогом – це означає вчитися усе життя.
14:40. Уроки закінчилися. Учні розбіглися у своїх дитячих справах, а Альона Філіпчук має час, аби спокійно зробити записи в журналах та спланувати наступний день. Попереду, – каже, – вечір з перевіркою десятків зошитів, підготовкою до уроків. Загалом, звичайні будні сучасного вчителя.
– Не важко? – запитую.
– Важко, – відповідає серйозно і стримано, – нині важко вчити і важко вчитися, складно зацікавити, мотивувати учнів, пов’язати кожну тему з життям. Мрію про позитивні зміни в нашій українській освіті. Але це буде потім. Зараз чітко усвідомлюю, що завтра моїм дітям потрібен мій урок, підтримка, похвала. Треба гідно робити свою справу, а час покаже. Бо бути вчителем – це означає бути невиправним оптимістом